Kuibida, Stepan (2024). INSTITUTIONAL GAPS IN THE FINANCIAL REGULATION OF INNOVATION: TYPOLOGY, INDICATORS AND BRIDGING STRATEGIES. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal (https://issn2391-4165.webnode.com.ua/), 02 (42).

 Kuibida, Stepan (2024). INSTITUTIONAL GAPS IN THE FINANCIAL REGULATION OF INNOVATION: TYPOLOGY, INDICATORS AND BRIDGING STRATEGIES. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal (https://issn2391-4165.webnode.com.ua/),  02 (42). - Available at: https://nsg-articles-2024.blogspot.com/2024/04/blog-post.html  (accessed 19 April 2024).

ІНСТИТУЦІЙНІ РОЗРИВИ У ФІНАНСОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ІННОВАЦІЙ: ТИПОЛОГІЯ, ІНДИКАТОРИ ТА СТРАТЕГІЇ ПОДОЛАННЯ

 УДК 330.837:336.02:001.895(477)

 Куйбіда, Степан, кандидат економічних наук, Львівський національний університет імені Івана Франка (Львів, Україна). ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0818-9122. E-mail: kyuibida.stepan@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ

У статті розроблено інституційний вимір теорії фінансового регулювання інноваційних процесів, який пояснює, чому в Україні інструменти підтримки інновацій, дієві за кордоном, систематично не дають очікуваних результатів. На основі інституційно-еволюційного підходу визначено інститути фінансового регулювання інновацій та їх три функції – стимулювальну, трансакційну та ризик-розподільчу. Показано, що головними вадами формального інституційного середовища України є не відсутність норм, а їх неповнота, неузгодженість і нестабільність, а неформальні інститути класифіковано за типологією Г. Хелмке і С. Левіцкі з визначенням українських проявів кожного типу та диференційованих стратегій впливу. Виокремлено чотири види довіри, релевантні для фінансування інновацій, з наслідками їх дефіциту та інституційними замінниками. Центральним результатом є авторська типологія семи інституційних розривів – нормативного, адміністративної спроможності, дотримання, довіри, стабільності, координації та вбудованості – з віднесенням кожного до рівнів інституційного аналізу за О. Вільямсоном, індикаторами діагностики та стратегіями подолання. Емпірична ідентифікація розривів за даними Європейського інноваційного табло, Глобального інноваційного індексу, світових індикаторів якості врядування та національної статистики засвідчила, що всі сім розривів в Україні є глибокими, а три – дотримання, координації та нормативний – мають системний характер. Обґрунтовано принцип інституційної комплементарності та три стратегії подолання розривів – зміну норм, адаптацію інструментів та інституційні анклави, – дієвість останньої з яких підтверджено кейсом правового режиму «Дія Сіті».

Ключові слова: інститути, інституційні розриви, фінансове регулювання інновацій, неформальні інститути, довіра, трансакційні витрати, інституційний анклав, «Дія Сіті»

INSTITUTIONAL GAPS IN THE FINANCIAL REGULATION OF INNOVATION: TYPOLOGY, INDICATORS AND BRIDGING STRATEGIES

 Kuibida, Stepan, Candidate of Economic Sciences, Ivan Franko National University of Lviv (Lviv, Ukraine). ORCID: https://orcid.org/0000-0002-0818-9122. E-mail: kyuibida.stepan@gmail.com

 

SUMMARY

The article develops the institutional dimension of the theory of financial regulation of innovation processes, explaining why support instruments that work abroad systematically fail to deliver the expected results in Ukraine. Drawing on the institutional-evolutionary approach, the institutions of the financial regulation of innovation and their three functions – incentive, transactional and risk-allocating – are defined. It is shown that the main defects of Ukraine's formal institutional environment are not the absence of rules but their incompleteness, inconsistency and instability, while informal institutions are classified according to the typology of G. Helmke and S. Levitsky, with the Ukrainian manifestations of each type and differentiated influence strategies identified. Four types of trust relevant to innovation finance are singled out, together with the consequences of their deficit and institutional substitutes. The central result is an original typology of seven institutional gaps – normative, administrative capacity, enforcement, trust, stability, coordination and embeddedness – each mapped to O. Williamson's levels of institutional analysis and equipped with diagnostic indicators and bridging strategies. Empirical identification based on the European Innovation Scoreboard, the Global Innovation Index, the Worldwide Governance Indicators and national statistics shows that all seven gaps in Ukraine are deep, and three of them – enforcement, coordination and normative – are systemic. The principle of institutional complementarity and three bridging strategies – changing norms, adapting instruments and institutional enclaves – are substantiated; the effectiveness of the last is confirmed by the case of the Diia City legal regime.

Key words: institutions, institutional gaps, financial regulation of innovation, informal institutions, trust, transaction costs, institutional enclave, Diia City

 

Постановка проблеми

Тридцятирічний досвід державної підтримки інновацій в Україні містить парадокс, який не пояснюється ні браком норм, ні виключно браком коштів: інструменти, що довели дієвість у багатьох країнах – податкові пільги, цільові програми, спеціальні режими, – в українському середовищі або не застосовувалися попри законодавче закріплення, або застосовувалися з результатами, протилежними очікуваним. Податкові пільги для інноваційної діяльності, передбачені Законом України «Про інноваційну діяльність» [1], згодом було виключено; механізми підтримки інноваційних проєктів через спеціалізовані фінансово-кредитні установи не були інституціалізовані впродовж двох десятиліть; жоден податковий стимул для інновацій не проіснував довше за кілька років. Повторюваність дисфункцій за різних урядів, інструментів і макроекономічних умов вказує на структурну, а не кон'юнктурну природу проблеми: між інститутами, необхідними для дієвості інструментів фінансового регулювання інновацій, та інститутами, що фактично існують, наявні стійкі невідповідності – інституційні розриви. Коли Україна входить у період масштабного умовного зовнішнього фінансування відбудови [2], ціна цих розривів різко зростає: вони визначатимуть, чи перетворяться кошти на модернізацію, чи будуть поглинуті рентоорієнтованою рівновагою. Проте операційної типології таких розривів – з індикаторами діагностики та стратегіями подолання – у літературі досі не запропоновано.

 Аналіз останніх досліджень і публікацій

Теоретичним фундаментом дослідження є нова інституційна економіка та еволюційна теорія. Д. Норт розглядав інститути як створені людьми обмеження, що структурують взаємодію в суспільстві, і показав, що формальні правила змінюються швидко, а неформальні обмеження – повільно і кумулятивно; тому імпорт формальних інститутів у невідповідне неформальне середовище породжує інститути, які функціонують інакше, ніж у країні походження [3]. О. Вільямсон запропонував чотирирівневу схему інституційного аналізу – від неформальних норм, що змінюються століттями, до розподілу ресурсів, який коригується безперервно, – та систематизував залежність структур управління трансакціями від специфічності активів, невизначеності й частоти [4]; [5]; Р. Коуз заклав основи аналізу трансакційних витрат [6]. Еволюційну динаміку інститутів розкрито через категорії рутин [7], шляхозалежності та блокування [8]; [9]. Типологію неформальних інститутів за критеріями збіжності результатів і дієвості формальних правил розробили Г. Хелмке і С. Левіцкі [10]. Економічний зміст довіри розкрили К. Ерроу [11], Ф. Фукуяма [12]; [13] та Р. Патнам [14]; блокування інновацій екстрактивними інститутами – Д. Аджемоґлу і Дж. Робінсон [15]; концепцію вбудованої автономії держави – П. Еванс [16]; принципи самоорганізованого управління спільними ресурсами – Е. Остром [17]. В українській науці логіко-історичні засади кардинальних економічних змін і переходу до реконструктивного розвитку розкрив А. А. Гриценко [18], нестабільність як виклик економічному розвитку – В. М. Геєць [19], інституційну зумовленість неінноваційної моделі української економіки – В. В. Дементьєв і В. П. Вишневський [20]. Водночас у цих працях інституційний аналіз не доведений до операційного рівня стосовно фінансового регулювання інновацій: не визначено, які невідповідності блокують які групи інструментів, якими індикаторами їх вимірювати і в якій послідовності долати. Заповнення цієї прогалини і є завданням статті.

 

Мета і методи дослідження

Мета статті – розробити типологію інституційних розривів у фінансовому регулюванні інноваційних процесів з індикаторами діагностики та стратегіями подолання, включно з класифікацією неформальних інститутів української практики фінансування інновацій, виокремленням видів довіри та їх функцій, емпіричною ідентифікацією розривів за даними міжнародних оцінок і національної статистики та обґрунтуванням принципу інституційної комплементарності.
Застосовано інституційно-еволюційний підхід і чотирирівневу схему інституційного аналізу О. Вільямсона як рамку віднесення розривів до рівнів інституційного середовища; типологізацію – для класифікації неформальних інститутів, видів довіри та розривів; нормативний аналіз законодавства – для виявлення неповноти, неузгодженості та нестабільності формальних правил; порівняльний аналіз міжнародних індикаторів (Європейське інноваційне табло, Глобальний інноваційний індекс, світові індикатори якості врядування, Індекс сприйняття корупції) та даних національної статистики – для емпіричної ідентифікації розривів; кейс-метод – для оцінювання стратегії інституційного анклаву на прикладі правового режиму «Дія Сіті». Інформаційну базу становлять останні на жовтень 2021 р. видання міжнародних індексів, зіставлені з попередніми виданнями для оцінювання стійкості розривів, і найновіші доступні дані державної статистики.

 Виклад основного матеріалу

 1. Інститути фінансового регулювання інновацій: зміст, функції, динаміка

Під інститутами фінансового регулювання інноваційних процесів розуміємо (з опорою на трактування інститутів Д. Нортом [3]) сукупність формальних правил, неформальних норм та механізмів забезпечення їх дотримання, що структурують взаємодію між суб'єктами, які надають, отримують, адмініструють і контролюють фінансові ресурси на цілі інноваційної діяльності. Інститути виконують у фінансовому регулюванні три функції: стимулювальну (формують очікування щодо вигод і витрат дотримання правил), трансакційну (знижують або підвищують витрати пошуку, укладання та виконання угод про фінансування) та ризик-розподільчу (визначають, хто несе втрати в разі невдачі інноваційного проєкту – інноватор, фінансист, держава чи всі разом). Методологічне значення для подальшого аналізу має чотирирівнева схема О. Вільямсона [4, p. 597]: інструменти фінансового регулювання (рівень 4 – розподіл ресурсів і стимули) вбудовані у структури управління фондами, банками та програмами (рівень 3), які підпорядковані формальному інституційному середовищу (рівень 2) і, зрештою, неформальним нормам (рівень 1). Втручання на четвертому рівні без урахування вищих є методологічною помилкою, типовою для політики копіювання інструментів.

Еволюційна складова підходу пояснює відтворюваність дисфункцій. Поведінка організацій визначається рутинами – стійкими шаблонами дій, зміна яких є повільною і шляхозалежною [7]; за наявності зростаючої віддачі історичні випадковості закріплюють неоптимальні інститути, вихід з яких стає надто витратним [8]; [9]. Саме так у вітчизняній практиці рутини розпорядників бюджетних коштів (орієнтація на освоєння, а не на результат), рутини підприємств (очікування пільг замість інвестування) та рутини фінансових установ (кредитування виключно під заставу) утворили взаємно узгоджену, хоч і неефективну, рівновагу, стійку до часткових змін формальних правил. Ця рівновага і є мікроосновою парадокса, зафіксованого в постановці проблеми.

 

2. Формальне середовище: неповнота, неузгодженість, нестабільність

Формальні інститути фінансового регулювання інновацій в Україні охоплюють конституційно-законодавчий рівень (профільні закони про інноваційну, наукову діяльність, цифрову економіку [1]; [21]; [22], Бюджетний і Податковий кодекси), організаційно-інституційний (положення про Національний фонд досліджень, Фонд розвитку інновацій, державні банки та агенції), програмно-плановий (стратегії та цільові програми [23]) і наднаціональний (Угода про асоціацію, Угода про асоціацію між Україною та ЄС [2], рамка ЄС щодо державної допомоги на дослідження). Головною вадою цього середовища є не відсутність норм, а три системні дефекти. Неповнота: базові закони містять бланкетні норми, підзаконні акти до яких не ухвалювалися десятиліттями, – так і не було інституціалізовано передбачені механізми підтримки через спеціалізовані фінансово-кредитні установи. Неузгодженість: галузеве законодавство декларує пільги й підтримку, тоді як Податковий і Бюджетний кодекси, що мають пріоритет, кореспондуючих норм не містять; результатом є «декларативні інститути», наявні в тексті закону, але не в практиці. Нестабільність: часті зміни правил руйнують довгострокові очікування. За теорією часової неузгодженості поточні рішення агентів залежать від їхніх очікувань щодо майбутньої політики [24, p. 474], а невизначеність щодо збереження реформи діє як податок на інвестиції і спонукає їх відкладати [25], – тож стимул утрачає дієвість навіть у період формальної чинності.

 

3. Неформальні інститути та довіра

Неформальні інститути – це «соціально поширені правила, зазвичай неписані, що створюються, передаються та забезпечуються поза офіційно санкціонованими каналами» [10, p. 727] (переклад наш. – С. К.). Г. Хелмке і С. Левіцкі класифікують їх за двома критеріями: збіжністю їх результатів з результатами формальних інститутів та дієвістю останніх [10, p. 728–729]. Застосування цієї типології до української практики фінансування інновацій (табл. 1) дає ключ до диференційованої стратегії впливу: конкурентні інститути (корупційна рента, «відкати», афілійовані структури) потребують підвищення дієвості формальних правил і санкцій; акомодаційні (освоєння коштів без результату, імітація інноваційності, «призначені» переможці конкурсів) – зміни показників і критеріїв результативності; заміщувальні (волонтерське і благодійне фінансування оборонних інновацій, неформальні мережі ІТ-спільноти) – не руйнування, а інтеграції в систему регулювання; доповнювальні (професійна етика експертизи, репутаційні механізми) – цілеспрямованої підтримки, оскільки саме вони в Україні розвинені найслабше.

Таблиця 1. Неформальні інститути у фінансуванні інновацій в Україні за типологією Г. Хелмке і С. Левіцкі та стратегії впливу

Тип	Ознаки типу	Прояви в українській практиці	Стратегія впливу
Конкурентні	Неефективні формальні інститути; розбіжні результати	Корупційна рента під час розподілу коштів і доступу до пільг; «відкати»; афілійовані структури; перекваліфікація витрат; вплив груп інтересів на пріоритети	Підвищення дієвості формальних правил і санкцій; прозорість; цифрова відстежуваність
Акомодаційні	Ефективні формальні інститути; розбіжні результати	«Освоєння коштів» без результату; імітація інноваційності під критерії підтримки; формальні конкурси з визначеним наперед переможцем	Зміна показників і критеріїв результативності; оцінювання за результатами, а не витратами
Заміщувальні	Неефективні формальні інститути; збіжні результати	Волонтерське та благодійне фінансування оборонних інновацій 2021–2020 рр.; неформальні мережі взаємодопомоги науки та ІТ-спільноти; кластерні ініціативи	Інтеграція в систему регулювання; делегування функцій; співфінансування
Доповнювальні	Ефективні формальні інститути; збіжні результати	Професійна етика експертизи; репутаційні механізми наукових і бізнесових спільнот; культура ризику (розвинені слабко)	Цілеспрямована підтримка та культивування як довгострокове завдання

Джерело: складено автором на основі [10, p. 728–729].

Особливе місце серед неформальних інститутів посідає довіра, яку К. Ерроу назвав «важливим мастилом соціальної системи» [11, p. 23] (переклад наш. – С. К.). Її значення для фінансування інновацій випливає з природи інноваційного процесу: оскільки результат неможливо повністю описати в контракті, а якість проєкту – перевірити до його здійснення, будь-яке фінансування інновацій містить елемент довіри. Рівень узагальненої довіри визначає масштаб спонтанної співпраці, яку суспільство здатне підтримувати без надмірних витрат на контроль [12], а «радіус довіри» – коло осіб, у межах якого діють норми співпраці [13]; громадянські традиції пояснюють міжрегіональні відмінності інституційної результативності краще, ніж рівень економічного розвитку [14]. Виокремлено чотири види довіри, релевантні для фінансового регулювання інновацій (табл. 2): міжособистісну (інноватор – фінансист), що уможливлює реляційні контракти і терпимість до невдачі; інституційну (суб'єкти – держава), що визначає, чи реагуватимуть суб'єкти на стимули; довіру держави до суб'єктів, що визначає пропорційність контролю; та суспільну, що визначає політичну стійкість системи і – в умовах умовного фінансування – довіру донорів. Для кожного виду довіри існують інституційні замінники та підсилювачі (репутаційні реєстри, поетапне фінансування, законодавчі гарантії стабільності, ризик-орієнтований контроль, публічна звітність), які дають змогу системі працювати за початково низької довіри, поступово її нарощуючи.

Таблиця 2. Види довіри у фінансовому регулюванні інновацій, наслідки їх дефіциту та інституційні замінники

Вид довіри	Сторони	Наслідки дефіциту	Інституційні замінники та підсилювачі
Міжособистісна	Інноватор – фінансист	Кредитування лише під заставу; відмова від ранніх стадій; відплив проєктів за кордон	Репутаційні реєстри; синдикування; поетапне фінансування за віхами; конвертовані інструменти
Інституційна (до держави)	Суб'єкти – держава та її агенції	Ігнорування стимулів; неучасть найкращих у конкурсах; «тіньова» інноваційна діяльність	Законодавчі гарантії стабільності; незалежні агенції; прозорі процедури; міжнародні якорі
Держави до суб'єктів	Держава – отримувачі підтримки	Надмірний контроль; трансакційні витрати, що відлякують добросовісних, не зупиняючи недобросовісних	Ризик-орієнтований контроль; цифрова відстежуваність; репутаційні санкції
Суспільна (системна)	Суспільство, донори – система регулювання	Політична вразливість інструментів; популістське скасування; припинення зовнішнього фінансування	Публічна звітність про результати; незалежне оцінювання; комунікація результатів

Джерело: складено автором.

Третім елементом інституційного аналізу є контрактне середовище. Фінансування інновацій характеризується екстремальними значеннями всіх трьох вільямсонівських характеристик трансакцій [5]: інвестиції є високоспецифічними (їх неможливо перепрофілювати без втрати вартості), невизначеність – радикальною, а частота повторних трансакцій між тими самими сторонами – низькою. Це вимагає або ієрархічних форм (внутрішнє корпоративне фінансування, державні програми), або складних гібридних форм з інтенсивними захисними механізмами – венчурних контрактів з поетапним фінансуванням, конвертованими інструментами, правами контролю та опціонами. Якість контрактного середовища визначається тим, наскільки правова система підтримує такі форми: чи визнає законодавство конвертовані позики й опціонні угоди, чи забезпечує швидке і передбачуване вирішення спорів, чи захищає міноритарних інвесторів, чи уможливлює ефективне банкрутство з повторним стартом. В Україні контрактне середовище поліпшилося з запровадженням режиму «Дія Сіті» (корпоративні договори, опціони, конвертовані позики) [22], проте залишається обмеженим низькою довірою до судової системи, що виштовхує структурування угод в іноземні юрисдикції, нерозвиненістю практики застосування нових інструментів та воєнними ризиками, які не піддаються контрактному розподілу без участі держави чи міжнародних страхувальників. Останнє обґрунтовує специфічну для повоєнного контексту функцію держави як «страхувальника останньої інстанції» воєнних і політичних ризиків інноваційних інвестицій.

Окремої уваги потребують права інтелектуальної власності – формальний інститут, що безпосередньо визначає присвоюваність результатів інновацій. Здатність інноватора отримати вигоду залежить від режиму присвоюваності та володіння комплементарними активами: за слабкого режиму вигоди дістаються імітаторам, які мають кращий доступ до комплементарних активів [26], що підвищує потребу в публічному фінансуванні; надмірно сильний режим, на нашу думку, може гальмувати дифузію. Відтак фінансове регулювання і режим інтелектуальної власності є лише частковими субститутами і мають проєктуватися спільно. В Україні формальний режим наближений до європейського, але його дієвість підриває розрив дотримання: тривалість і невизначеність судового захисту та низька культура патентування в науковому секторі знижують присвоюваність і комерційну цінність результатів публічно профінансованих досліджень. Методологічний наслідок: оцінювання результативності бюджетного фінансування науки за патентними показниками має враховувати інституційно зумовлену низьку схильність до патентування, а не інтерпретувати її лише як низьку якість досліджень. 

4. Типологія інституційних розривів та їх емпірична ідентифікація

Під інституційним розривом у фінансовому регулюванні інновацій розуміємо невідповідність між інститутами, необхідними для дієвого функціонування певного інструменту або їх групи, та інститутами, що фактично існують, яка призводить до систематичного відхилення результатів застосування інструменту від очікуваних. Розрив відрізняється від «недоліку» структурністю і відтворюваністю: його неможливо усунути збільшенням фінансування чи зміною окремих норм, оскільки він закорінений у невідповідності рівнів інституційного середовища. Методика ідентифікації включає чотири кроки: визначення інституційних вимог інструменту; оцінювання фактичного стану відповідних інститутів (нормативний аналіз, світові індикатори якості врядування [27], Індекс сприйняття корупції [28], інституційні компоненти Глобального інноваційного індексу [29] та Європейського інноваційного табло [30], експертні оцінки); визначення характеру та глибини невідповідності; оцінювання наслідків і вибір стратегії подолання. На цій основі виокремлено сім типів інституційних розривів (табл. 3): нормативний, адміністративної спроможності, дотримання, довіри, стабільності, координації та вбудованості. Кожен розрив віднесено до рівня інституційного аналізу за О. Вільямсоном, для кожного визначено найбільш вразливі інструменти, індикатори діагностики та стратегію подолання.

Таблиця 3. Типологія інституційних розривів у фінансовому регулюванні інноваційних процесів

Тип розриву	Сутність невідповідності	Рівень за Вільямсоном	Найбільш вразливі інструменти	Індикатори діагностики	Стратегія подолання
Нормативний	Галузеві закони декларують інструменти, фіскальні кодекси їх не передбачають	2	Податкові пільги, бюджетні програми	Нормативний аналіз; частка чинних норм, що застосовуються	Кодифікація інструментів у Податковому та Бюджетному кодексах
Адміністративної спроможності	Складність інструментів перевищує спроможність агенцій	3	Селективні гранти, державні венчурні фонди, закупівлі інновацій	Ефективність уряду (WGI); частка проєктів з оцінкою результатів	Інституційна послідовність; аутсорсинг експертизи; міжнародні якорі
Дотримання	Правила не забезпечуються судовою та контрольною системами	2–3	Усі, особливо дискреційні	Верховенство права (WGI); контроль корупції; CPI	Цифрова відстежуваність; ризик-орієнтований контроль; незалежний аудит
Довіри	Дефіцит інституційної та міжособистісної довіри	1	Податкові стимули, конкурсні гранти, венчурні інструменти	Опитування довіри; частка угод в іноземних юрисдикціях	Прозорість; стабільність; репутаційні механізми; комунікація результатів
Стабільності	Горизонт правил коротший за горизонт проєктів	2	Довгострокові податкові стимули, гарантії	Середня тривалість чинності норм	Законодавчі гарантії незмінності; багаторічне бюджетне планування
Координації	Множинність суб'єктів без механізму узгодження	3	Policy mix у цілому	Кількість програм; частка дубльованих функцій	Координаційний центр; єдиний реєстр підтримки
Вбудованості	Захоплення політики або ізоляція держави від бізнесу	1–2	Пріоритети, місії, секторальні програми	Оцінки захоплення; участь бізнес-асоціацій	Інституціалізований діалог; критерії відбору пріоритетів; ротація експертів

Джерело: складено автором. WGI – Worldwide Governance Indicators; CPI – Індекс сприйняття корупції.

Типологія виконує три функції. Діагностичну: вона структурує емпіричне оцінювання стану інституційного середовища. Компаративну: інструмент, успішний за кордоном, придатний для трансферу лише тоді, коли розриви, до яких він вразливий, в Україні подолані або можуть бути подолані у прийнятний строк. Проєктувальну: вона визначає послідовність запровадження інструментів – інструменти, вразливі до найглибших розривів, запроваджуються пізніше або у формі анклавів. Синтезом типології є принцип інституційної комплементарності: дієвість будь-якого фінансового інструменту є функцією його відповідності всім чотирьом рівням інституційного середовища, тому дизайн інструменту має передбачати або зміну неформальних норм (довгострокова стратегія), або адаптацію інструменту до них (короткострокова), або створення інституційного анклаву – середовища з особливими правилами, ізольованого від загального інституційного поля (середньострокова).

Кількісною характеристикою інституційного середовища, що інтегрує наслідки більшості розривів, є трансакційні витрати фінансового регулювання [6]; [5]. Їх доцільно поділяти на три групи: витрати держави на адміністрування (утримання агенцій, експертиза, моніторинг, контроль); витрати отримувачів на участь (підготовка заявок, звітність, аудит, юридичний супровід, альтернативна вартість часу дослідників і керівників); витрати суспільства на запобігання опортунізму (антикорупційний контроль, втрати від зловживань і від відмови добросовісних суб'єктів від участі). Для автоматичного податкового стимулу досліджень в Австралії витрати адміністрування оцінено приблизно в 1 %, а витрати дотримання – приблизно в 9 % обсягу пільги [31]; для конкурсних грантових програм лише витрати заявників на підготовку заявок сягають 14 % бюджету фонду [32], а за низької частки переможців сукупні витрати на участь у конкурсах можуть бути співмірними з цінністю профінансованих досліджень [33]. Звідси два методологічні положення: ефективність інструменту має оцінюватися за чистою підтримкою – валовою за вирахуванням трансакційних витрат обох сторін, а конструкція інструменту має мінімізувати ці витрати через стандартизацію, цифровізацію та пропорційність вимог до обсягу підтримки. Рівень трансакційних витрат, відтак, є наскрізним індикатором глибини розривів дотримання, довіри та адміністративної спроможності.

Емпірична ідентифікація розривів (табл. 4) засвідчує, що всі сім розривів в Україні є глибокими. Нормативний розрив виявляється в тому, що державна підтримка бізнес-досліджень за нормалізованим показником Європейського інноваційного табло становить лише 11,1 % середньоєвропейського рівня – стільки ж, скільки й у попередньому виданні табло, – за наявності декларованих у законодавстві інструментів [34]; [35]. Розрив адміністративної спроможності – у бюрократизації процедур грантового фінансування та низькій частці українських координаторів проєктів Horizon Europe. Розрив дотримання – у 111-му місці України за стовпом «Інститути» Глобального інноваційного індексу 2021 р. (у 2020 р. – 108-ме) [29]; [36] та в оцінці верховенства права –0,79 проти +1,05 у середньому для країн ЄС [27]. Розрив довіри – у тому, що у 2015–2020 рр. промислові підприємства фінансували інноваційну діяльність на 84,5–97,2 % власним коштом (у 2020 р. – на 85,4 %, за попередніми даними; новіших даних про джерела фінансування державна статистика не оприлюднює) [37], та у структуруванні венчурних угод в іноземних юрисдикціях. Розрив стабільності – у тому, що жоден податковий стимул не проіснував понад кілька років; частковим винятком став режим «Дія Сіті» із законодавчою гарантією стабільності умов [22]. Розрив координації – у розпорошенні бюджетних коштів на науку між 20 головними розпорядниками за 41 бюджетною програмою (2020 р.) [38, с. 26]. Наявність Національної ради України з питань розвитку науки і технологій [21, ст. 20] цієї розпорошеності не усуває: уряд визнає, що формування політики у сфері інновацій розподілене між багатьма органами [39]. Розрив вбудованості – у показнику зв'язків інноваційної системи на рівні 10,5 % від середнього по ЄС; його зростання порівняно з 8,0 % у попередньому виданні табло не змінює оцінки глибини розриву [34]; [35]. Три розриви – дотримання, координації та нормативний – мають системний характер, тобто зумовлюють дисфункцію всіх груп інструментів одночасно, і саме їх подолання є першочерговим.

Таблиця 4. Емпірична ідентифікація інституційних розривів фінансового регулювання інновацій в Україні

Тип розриву	Емпіричні свідчення	Джерела	Оцінка глибини
Нормативний	Державна підтримка бізнес-досліджень – 11,1 % рівня ЄС (нормалізований показник EIS 2021; у EIS 2020 – так само) за наявності декларованих у законодавстві інструментів	[34]; [35]	глибокий
Адміністративної спроможності	Бюрократизація процедур конкурсного грантового фінансування; низька частка українських координаторів проєктів Horizon Europe	експертна оцінка автора	глибокий
Дотримання	Стовп «Інститути» GII 2021 – 111-те місце (GII 2020 – 108-ме); «операційна стабільність бізнесу» – 125-те; верховенство права (WGI) – –0,79 проти +1,05 у середньому для ЄС	[29]; [36]; [27]	глибокий
Довіри	Частка власних коштів у фінансуванні інноваційної діяльності промислових підприємств – 84,5–97,2 % (2015–2020 рр.; 2020 р. – 85,4 %); структурування угод в іноземних юрисдикціях	[37]; експертна оцінка	глибокий
Стабільності	Жоден податковий стимул для інновацій не проіснував понад кілька років; «Дія Сіті» (2021 р.) – перший режим із законодавчою гарантією стабільності умов	[22]; нормативний аналіз	глибокий (частково подоланий для ІТ)
Координації	Політика у сфері інновацій розподілена між багатьма органами, попри наявність Національної ради з питань розвитку науки і технологій; 20 головних розпорядників коштів на науку за 41 бюджетною програмою (2020 р.)	[39]; [21, ст. 20]; [38, с. 26]	глибокий
Вбудованості	Вимір «Зв'язки» EIS 2021 – 10,5 % від рівня ЄС (EIS 2020 – 8,0 %); кооперація інноваційних МСП – 12.3 %; публічно-приватні співпублікації – 14.4 %	[34]; [35]	глибокий

Джерело: складено автором. GII – Глобальний інноваційний індекс; EIS – Європейське інноваційне табло.

 

5. Стратегії подолання розривів

Дієвість стратегії інституційного анклаву підтверджує кейс правового режиму «Дія Сіті» [22]. Режим створив для ІТ-компаній особливе середовище: спеціальний податковий режим з податком на виведений капітал, нові контрактні інструменти (гіг-контракти, опціони, конвертовані позики), гарантію стабільності умов, зокрема умов оподаткування, на строк не менше 25 років з дня внесення до реєстру першого резидента [22, ст. 3], та особливий порядок нагляду. У термінах типології режим одночасно долає нормативний розрив (інструменти кодифіковано в Податковому кодексі), розрив стабільності (гарантія незмінності), розрив довіри (передбачуваність) та частково розрив дотримання (спрощене регуляторне середовище). Водночас анклав має межі: він охоплює один сектор, не розв'язує проблем фінансування ранніх фаз і створює ризик нерівних умов для суміжних секторов. Звідси висновок: анклави є дієвою середньостроковою стратегією за умови передбаченого поширення їхніх найкращих елементів – насамперед законодавчих гарантій стабільності та сучасних контрактних інструментів – на всю інноваційну сферу.

Другою стратегією є зовнішнє інституційне якорення. Інститути не імпортуються «під ключ» [40], але зовнішні зобов'язання можуть слугувати механізмом самообмеження для урядів, не здатних гарантувати стабільність правил власними силами; емпіричні дані про вступ до СОТ свідчать, що цінність таких зобов'язань найвища саме в країнах зі слабким врядуванням [41]. Механізм Association Agreement реалізує цю логіку: умовність виплат створює для уряду стимул дотримуватися зобов'язань, а для суб'єктів економіки – сигнал достовірності реформ [2]. Разом з тим якорення дієве для формальних інститутів другого-третього рівнів і не змінює неформальних норм першого; воно може породжувати «фасадну» відповідність, за якої вимоги виконуються без зміни практики. Тому зовнішні якорі мають поєднуватися з внутрішніми механізмами – прозорістю, незалежним оцінюванням та цифровою відстежуваністю, яка в умовах дефіциту довіри відіграє роль її технологічного замінника: відкриті реєстри підтримки та автоматизований моніторинг знижують і витрати контролю, і простір для конкурентних неформальних практик.

Стратегія прямої зміни норм ілюструється рутинами наукового сектору – основного отримувача бюджетного фінансування досліджень. Рутини установ, сформовані за умов базового фінансування та оцінювання за кількісними публікаційними показниками, орієнтують на відтворення тематики, а не на її оновлення, і на публікаційні, а не прикладні результати; відсутність репутаційних наслідків за невиконання проєктів і слабкість зв'язків з бізнесом цю орієнтацію посилюють. Конкурсне фінансування через Національний фонд досліджень, запроваджене з 2020 р., є спробою змінити рутини через новий формальний інститут, однак його частка залишається незначною: у 2020 р. гранти фонду становили 548,4 млн грн, або 6,66 % видатків загального фонду державного бюджету на наукові дослідження і розробки [38, с. 29]. Звідси випливає, що зміна норм має бути поступовою, але накопичувальною: збільшення частки конкурсного та результатно орієнтованого фінансування за збереження базового для інституційної стабільності, із показниками, що відображають не лише виходи, а й результати – використання в практиці та кооперацію з бізнесом.

Третя стратегія – інституціалізація практик, сформованих «знизу». Самоорганізовані спільноти здатні виробляти дієві правила без зовнішнього примусу за умов, зокрема, чітких меж, відповідності правил локальному контексту, колективного вибору, моніторингу і градуйованих санкцій [17]. Досвід 2021–2020 рр. дав Україні унікальний матеріал такого роду: спільноти розробників оборонних технологій, волонтерські й благодійні фонди, кластерні ініціативи виробили дієві неформальні правила фінансування, відбору та контролю проєктів за умов, коли формальні інститути не встигали реагувати. Це заміщувальні неформальні інститути в термінах типології Г. Хелмке і С. Левіцкі, і система регулювання має їх не витісняти стандартизованими процедурами, а інституціалізувати: визнавати спільноти суб'єктами регулювання, делегувати їм частину функцій відбору й моніторингу, співфінансувати їхні ініціативи. Поєднання трьох стратегій – анклавів, зовнішніх якорів та інтеграції практик знизу – з диференційованим впливом на неформальні інститути за їх типами становить операційний зміст інституційної складової системи фінансового регулювання інновацій, концептуальні засади якої обґрунтовано в попередніх працях автора [42]; [43].

 

Висновки

1. Визначено інститути фінансового регулювання інноваційних процесів як сукупність формальних правил, неформальних норм і механізмів забезпечення їх дотримання, що структурують взаємодію суб'єктів фінансування інновацій, та розкрито їх три функції – стимулювальну, трансакційну і ризик-розподільчу. Показано, що відтворюваність дисфункцій вітчизняної практики пояснюється взаємно узгодженими неефективними рутинами розпорядників коштів, підприємств і фінансових установ, стійкими до часткових змін формальних правил.

2. Класифіковано неформальні інститути української практики фінансування інновацій за типологією Г. Хелмке і С. Левіцкі та доведено, що кожен тип потребує власної стратегії впливу: конкурентні – посилення санкцій і прозорості, акомодаційні – зміни критеріїв результативності, заміщувальні – інтеграції в систему регулювання, доповнювальні – цілеспрямованої підтримки. Виокремлено чотири види довіри з наслідками їх дефіциту та інституційними замінниками, що дають змогу системі функціонувати за початково низької довіри.

3. Розроблено авторську типологію семи інституційних розривів у фінансовому регулюванні інновацій – нормативного, адміністративної спроможності, дотримання, довіри, стабільності, координації та вбудованості – з віднесенням до рівнів інституційного аналізу за О. Вільямсоном, індикаторами діагностики та стратегіями подолання. Емпірична ідентифікація за даними міжнародних індексів і національної статистики засвідчила, що всі сім розривів є глибокими, а три з них – дотримання, координації та нормативний – системними, що визначає першочерговість їх подолання.

4. Обґрунтовано принцип інституційної комплементарності та три стратегії подолання розривів – зміну норм, адаптацію інструментів та інституційні анклави з подальшим поширенням їхніх елементів; дієвість анклавної стратегії підтверджено кейсом «Дія Сіті», а межі зовнішнього якорення – аналізом міжнародних зобов'язань України. Перспективами подальших досліджень є включення інституційних змінних до економетричних моделей результативності інструментів та розроблення архітектури системи регулювання, що мінімізує ідентифіковані розриви.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Про інноваційну діяльність : Закон України від 04.07.2002 № 40-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/40-15 (дата звернення: 15.01.2024).

2. Угода про асоціацію між Україною та ЄС : Закон України від 16.09.2014 № 1678-VII.

3. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / пер. з англ. І. Дзюби. Київ : Основи, 2000. 198 с.

4. Williamson O. E. The New Institutional Economics: Taking Stock, Looking Ahead. Journal of Economic Literature. 2000. Vol. 38, No. 3. P. 595–613. DOI: https://doi.org/10.1257/jel.38.3.595.

5. Williamson O. E. The Economic Institutions of Capitalism: Firms, Markets, Relational Contracting. New York : Free Press, 1985. 450 p.

6. Coase R. H. The Nature of the Firm. Economica. 1937. Vol. 4, No. 16. P. 386–405. DOI: https://doi.org/10.1111/j.1468-0335.1937.tb00002.x.

7. Nelson R. R., Winter S. G. An Evolutionary Theory of Economic Change. Cambridge, MA : Belknap Press of Harvard University Press, 1982. 437 p.

8. David P. A. Clio and the Economics of QWERTY. The American Economic Review. 1985. Vol. 75, No. 2. P. 332–337. URL: https://www.jstor.org/stable/1805621 (дата звернення: 15.01.2024).

9. Arthur W. B. Competing Technologies, Increasing Returns, and Lock-In by Historical Events. The Economic Journal. 1989. Vol. 99, No. 394. P. 116–131. DOI: https://doi.org/10.2307/2234208.

10. Helmke G., Levitsky S. Informal Institutions and Comparative Politics: A Research Agenda. Perspectives on Politics. 2004. Vol. 2, No. 4. P. 725–740. DOI: https://doi.org/10.1017/S1537592704040472.

11. Arrow K. J. The Limits of Organization. New York : W. W. Norton, 1974. 86 p.

12. Fukuyama F. Trust: The Social Virtues and the Creation of Prosperity. New York : Free Press, 1995. 457 p.

13. Fukuyama F. Social Capital, Civil Society and Development. Third World Quarterly. 2001. Vol. 22, No. 1. P. 7–20. DOI: https://doi.org/10.1080/713701144.

14. Патнам Р. Д., Леонарді Р., Нанетті Р. Й. Творення демократії: традиції громадської активності в сучасній Італії / пер. з англ. Київ : Основи, 2001. 302 с.

15. Аджемоґлу Д., Робінсон Дж. Чому нації занепадають: походження влади, багатства та бідності / пер. з англ. О. Дем'янчука. 7-ме вид. Київ : Наш формат, 2021. 437 с.

16. Evans P. B. Embedded Autonomy: States and Industrial Transformation. Princeton, NJ : Princeton University Press, 1995. 344 p. DOI: https://doi.org/10.1515/9781400821723.

17. Остром Е. Керування спільним: еволюція інституцій колективної дії / пер. з англ. Т. Монтян. Київ : Наш час, 2012. 398 с.

18. Гриценко А. А. Логіко-історичні засади кардинальних економічних змін і переходу до реконструктивного розвитку. Економіка України. 2017. № 5–6. С. 39–57.

19. Геєць В. М. Феномен нестабільності – виклик економічному розвитку : монографія. Київ : Академперіодика, 2020. 456 с. DOI: https://doi.org/10.15407/akademperiodyka.403.456.

20. Дементьєв В. В., Вишневський В. П. Чому Україна не інноваційна держава: інституційний аналіз. Економічна теорія. 2011. № 3. С. 5–20.

21. Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України від 26.11.2015 № 848-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19 (дата звернення: 15.01.2024).

22. Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні : Закон України від 15.07.2021 № 1667-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1667-20 (дата звернення: 15.01.2024).

23. Про схвалення Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.07.2019 № 526-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/526-2019-%D1%80 (дата звернення: 15.01.2024).

24. Kydland F. E., Prescott E. C. Rules Rather than Discretion: The Inconsistency of Optimal Plans. Journal of Political Economy. 1977. Vol. 85, No. 3. P. 473–491. DOI: https://doi.org/10.1086/260580.

25. Rodrik D. Policy Uncertainty and Private Investment in Developing Countries. Journal of Development Economics. 1991. Vol. 36, No. 2. P. 229–242. DOI: https://doi.org/10.1016/0304-3878(91)90034-S.

26. Teece D. J. Profiting from Technological Innovation: Implications for Integration, Collaboration, Licensing and Public Policy. Research Policy. 1986. Vol. 15, No. 6. P. 285–305. DOI: https://doi.org/10.1016/0048-7333(86)90027-2.

27. Worldwide Governance Indicators, 2021 Update / World Bank. URL: https://www.worldbank.org/en/publication/worldwide-governance-indicators (дата звернення: 15.01.2024).

28. Corruption Perceptions Index 2020 / Transparency International. Berlin, 2021. URL: https://www.transparency.org/en/cpi/2020 (дата звернення: 15.01.2024).

29. Global Innovation Index 2021: Powering Entrepreneurs at the Frontier of Science / World Intellectual Property Organization. Geneva : WIPO, 2021. DOI: https://doi.org/10.34667/tind.59194.

30. European Innovation Scoreboard 2021 / European Commission, Directorate-General for Research and Innovation. Luxembourg : Publications Office of the European Union, 2021. DOI: https://doi.org/10.2777/4615399.

31. R&D Tax Incentive Programme Review : Final Report / Centre for International Economics. Canberra, 2016. URL: https://www.industry.gov.au/sites/default/files/May%202018/document/extra/research-and-development-tax-incentive-review-report-cie_0.pdf (дата звернення: 15.01.2024).

32. Herbert D. L., Barnett A. G., Clarke P., Graves N. On the Time Spent Preparing Grant Proposals: An Observational Study of Australian Researchers. BMJ Open. 2013. Vol. 3, No. 5. e002800. DOI: https://doi.org/10.1136/bmjopen-2013-002800.

33. Gross K., Bergstrom C. T. Contest Models Highlight Inherent Inefficiencies of Scientific Funding Competitions. PLoS Biology. 2019. Vol. 17, No. 1. e3000065. DOI: https://doi.org/10.1371/journal.pbio.3000065.

34. European Innovation Scoreboard 2021 : Country Profile Ukraine / European Commission. Brussels, 2021. URL: https://ec.europa.eu/assets/rtd/eis/2021/ec_rtd_eis-country-profile-ua.pdf (дата звернення: 15.01.2024).

35. European Innovation Scoreboard 2020 : Country Profile Ukraine / European Commission. Brussels, 2020. URL: https://ec.europa.eu/assets/rtd/eis/2020/ec_rtd_eis-country-profile-ua.pdf (дата звернення: 15.01.2024).

36. Dutta S., Lanvin B., Rivera León L., Wunsch-Vincent S. (eds.). Global Innovation Index 2020: Innovation at a Crossroads. Geneva : World Intellectual Property Organization, 2020. DOI: https://doi.org/10.34667/tind.58864.

37. Джерела фінансування інноваційної діяльності промислових підприємств (2000–2020) : табл. / Державна служба статистики України. URL: https://stat.gov.ua/uk/datasets/innovatsiyna-diyalnist-pidpryyemstv (дата звернення: 15.01.2024).

38. Писаренко Т. В., Куранда Т. К., Гаврісь Т. В., Швед Н. Ю., Осадча А. Б., Тітаєвська Є. С. Наукова, науково-технічна та інноваційна діяльність в Україні у 2020 році : наук.-аналіт. доп. Київ : УкрІНТЕІ, 2020. 115 с.

39. Про схвалення Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 роки : розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.01.2018 № 67-р.

40. Rodrik D. One Economics, Many Recipes: Globalization, Institutions, and Economic Growth. Princeton : Princeton University Press, 2007. 263 p.

41. Tang M.-K., Wei S.-J. The Value of Making Commitments Externally: Evidence from WTO Accessions. Journal of International Economics. 2009. Vol. 78, No. 2. P. 216–229. DOI: https://doi.org/10.1016/j.jinteco.2009.01.008.

42. Куйбіда С. В. Концептуальні засади структурної політики держави в умовах глобалізації. Регіональна економіка. 2018. № 1. С. 120–125.

43. Куйбіда С. В. Модернізація фінансово-економічних регуляторів структурних змін у 2008–2017 роках. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 104–111.

 

REFERENCES:

1. Pro innovatsiinu diialnist [On Innovation Activity]: Law of Ukraine of 4 July 2002 No. 40-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/40-15 [in Ukrainian].

2. Uhoda pro asotsiatsiiu mizh Ukrainoiu ta Yevropeiskym Soiuzom [Association Agreement between Ukraine and the European Union]: Law of Ukraine of 16 September 2014 No. 1678-VII.

3. North, D. (2000). Instytutsii, instytutsiina zmina ta funktsionuvannia ekonomiky [Institutions, Institutional Change and Economic Performance] (I. Dziuba, Trans.). Kyiv: Osnovy [in Ukrainian].

4. Williamson, O. E. (2000). The New Institutional Economics: Taking Stock, Looking Ahead. Journal of Economic Literature, 38(3), 595–613. https://doi.org/10.1257/jel.38.3.595.

5. Williamson, O. E. (1985). The Economic Institutions of Capitalism: Firms, Markets, Relational Contracting. New York: Free Press.

6. Coase, R. H. (1937). The Nature of the Firm. Economica, 4(16), 386–405. https://doi.org/10.1111/j.1468-0335.1937.tb00002.x.

7. Nelson, R. R., & Winter, S. G. (1982). An Evolutionary Theory of Economic Change. Cambridge, MA: Belknap Press of Harvard University Press.

8. David, P. A. (1985). Clio and the Economics of QWERTY. The American Economic Review, 75(2), 332–337.

9. Arthur, W. B. (1989). Competing Technologies, Increasing Returns, and Lock-In by Historical Events. The Economic Journal, 99(394), 116–131. https://doi.org/10.2307/2234208.

10. Helmke, G., & Levitsky, S. (2004). Informal Institutions and Comparative Politics: A Research Agenda. Perspectives on Politics, 2(4), 725–740. https://doi.org/10.1017/S1537592704040472.

11. Arrow, K. J. (1974). The Limits of Organization. New York: W. W. Norton.

12. Fukuyama, F. (1995). Trust: The Social Virtues and the Creation of Prosperity. New York: Free Press.

13. Fukuyama, F. (2001). Social Capital, Civil Society and Development. Third World Quarterly, 22(1), 7–20. https://doi.org/10.1080/713701144.

14. Putnam, R. D., Leonardi, R., & Nanetti, R. Y. (2001). Tvorennia demokratii: tradytsii hromadskoi aktyvnosti v suchasnii Italii [Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy]. Kyiv: Osnovy [in Ukrainian].

15. Acemoglu, D., & Robinson, J. (2021). Chomu natsii zanepadaiut: pokhodzhennia vlady, bahatstva ta bidnosti [Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty] (O. Demianchuk, Trans.; 7th ed.). Kyiv: Nash format [in Ukrainian].

16. Evans, P. B. (1995). Embedded Autonomy: States and Industrial Transformation. Princeton, NJ: Princeton University Press. https://doi.org/10.1515/9781400821723.

17. Ostrom, E. (2012). Keruvannia spilnym: evoliutsiia instytutsii kolektyvnoi dii [Governing the Commons: The Evolution of Institutions for Collective Action] (T. Montian, Trans.). Kyiv: Nash chas [in Ukrainian].

18. Hrytsenko, A. A. (2017). Lohiko-istorychni zasady kardynalnykh ekonomichnykh zmin i perekhodu do rekonstruktyvnoho rozvytku [Logical and historical foundations of cardinal economic changes and the transition to reconstructive development]. Ekonomika Ukrainy, (5–6), 39–57 [in Ukrainian].

19. Heiets, V. M. (2020). Fenomen nestabilnosti – vyklyk ekonomichnomu rozvytku [The phenomenon of instability as a challenge to economic development]. Kyiv: Akademperiodyka. https://doi.org/10.15407/akademperiodyka.403.456 [in Ukrainian].

20. Dementiev, V. V., & Vyshnevskyi, V. P. (2011). Chomu Ukraina ne innovatsiina derzhava: instytutsiinyi analiz [Why Ukraine is not an innovative state: an institutional analysis]. Ekonomichna teoriia, (3), 5–20 [in Ukrainian].

21. Pro naukovu i naukovo-tekhnichnu diialnist [On Scientific and Scientific-Technical Activity]: Law of Ukraine of 26 November 2015 No. 848-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19 [in Ukrainian].

22. Pro stymuliuvannia rozvytku tsyfrovoi ekonomiky v Ukraini [On Stimulating the Development of the Digital Economy in Ukraine]: Law of Ukraine of 15 July 2021 No. 1667-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1667-20 [in Ukrainian].

23. Pro skhvalennia Stratehii rozvytku sfery innovatsiinoi diialnosti na period do 2030 roku [On Approval of the Strategy for the Development of Innovation Activity until 2030]: Order of the Cabinet of Ministers of Ukraine of 10 July 2019 No. 526-r. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/526-2019-%D1%80 [in Ukrainian].

24. Kydland, F. E., & Prescott, E. C. (1977). Rules Rather than Discretion: The Inconsistency of Optimal Plans. Journal of Political Economy, 85(3), 473–491. https://doi.org/10.1086/260580.

25. Rodrik, D. (1991). Policy Uncertainty and Private Investment in Developing Countries. Journal of Development Economics, 36(2), 229–242. https://doi.org/10.1016/0304-3878(91)90034-S.

26. Teece, D. J. (1986). Profiting from Technological Innovation: Implications for Integration, Collaboration, Licensing and Public Policy. Research Policy, 15(6), 285–305. https://doi.org/10.1016/0048-7333(86)90027-2.

27. World Bank. (2021). Worldwide Governance Indicators, 2021 Update. URL: https://www.worldbank.org/en/publication/worldwide-governance-indicators.

28. Transparency International. (2021). Corruption Perceptions Index 2020. Berlin. URL: https://www.transparency.org/en/cpi/2020.

29. World Intellectual Property Organization. (2021). Global Innovation Index 2021: Powering Entrepreneurs at the Frontier of Science. Geneva: WIPO. https://doi.org/10.34667/tind.59194.

30. European Commission, Directorate-General for Research and Innovation. (2021). European Innovation Scoreboard 2021. Luxembourg: Publications Office of the European Union. https://doi.org/10.2777/4615399.

31. Centre for International Economics. (2016). R&D Tax Incentive Programme Review: Final Report. Canberra. URL: https://www.industry.gov.au/sites/default/files/May%202018/document/extra/research-and-development-tax-incentive-review-report-cie_0.pdf.

32. Herbert, D. L., Barnett, A. G., Clarke, P., & Graves, N. (2013). On the Time Spent Preparing Grant Proposals: An Observational Study of Australian Researchers. BMJ Open, 3(5), e002800. https://doi.org/10.1136/bmjopen-2013-002800.

33. Gross, K., & Bergstrom, C. T. (2019). Contest Models Highlight Inherent Inefficiencies of Scientific Funding Competitions. PLoS Biology, 17(1), e3000065. https://doi.org/10.1371/journal.pbio.3000065.

34. European Commission. (2021). European Innovation Scoreboard 2021: Country Profile Ukraine. Brussels. URL: https://ec.europa.eu/assets/rtd/eis/2021/ec_rtd_eis-country-profile-ua.pdf.

35. European Commission. (2020). European Innovation Scoreboard 2020: Country Profile Ukraine. Brussels. URL: https://ec.europa.eu/assets/rtd/eis/2020/ec_rtd_eis-country-profile-ua.pdf.

36. Dutta, S., Lanvin B., Rivera León L., & Wunsch-Vincent, S. (Eds.). (2020). Global Innovation Index 2020: Innovation at a Crossroads. Geneva: World Intellectual Property Organization. https://doi.org/10.34667/tind.58864.

37. State Statistics Service of Ukraine. (n.d.). Dzherela finansuvannia innovatsiinoi diialnosti promyslovykh pidpryiemstv (2000–2020). URL: https://stat.gov.ua/uk/datasets/innovatsiyna-diyalnist-pidpryyemstv [in Ukrainian].

38. Pysarenko, T. V., Kuranda, T. K., Havris, T. V., Shved, N. Yu., Osadcha, A. B., & Titaievska, Ye. S. (2020). Naukova, naukovo-tekhnichna ta innovatsiina diialnist v Ukraini u 2020 rotsi. Kyiv: UkrINTEI [in Ukrainian].

39. Pro skhvalennia Kontseptsii rozvytku tsyfrovoi ekonomiky ta suspilstva Ukrainy na 2018–2020 roky: Order of the Cabinet of Ministers of Ukraine of 17 January 2018 No. 67-r.

40. Rodrik, D. (2007). One Economics, Many Recipes: Globalization, Institutions, and Economic Growth. Princeton: Princeton University Press.

41. Tang, M.-K., & Wei, S.-J. (2009). The Value of Making Commitments Externally: Evidence from WTO Accessions. Journal of International Economics, 78(2), 216–229. https://doi.org/10.1016/j.jinteco.2009.01.008.

42. Kuibida, S. V. (2018). Kontseptualni zasady strukturnoi polityky derzhavy v umovakh hlobalizatsii. Rehionalna ekonomika, (1), 120–125 [in Ukrainian].

43. Kuibida, S. V. (2017). Modernizatsiia finansovo-ekonomichnykh rehuliatoriv strukturnykh zmin u 2008–2017 rokakh. Ekonomika та derzhava, (12), 104–111 [in Ukrainian].