СОЦІАЛЬНА
ІНТЕГРОВАНІСТЬ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ЯК
ЧИННИК СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ
Дмитренко, Микола, доктор політичних наук,
професор, Всеукраїнська асоціація політичних наук, заступник голови правління (Україна, м. Київ), e-mail: mdmytren@gmail.com
АНОТАЦІЯ
Стаття присвячена дослідженню міжетнічних конфліктів та впливу їх на
стабільність держави. Коли інтегрованість етнічних меншин держави на
низькому рівні, а держава не надає цьому значення чи, навпаки, поглиблює
протистояння між ними ‑ це шлях до нестабільності та формування передумов для
виникнення загроз існування самої держави. Національно-етнічна сфера є специфічним феноменом, де зберігаються
історичні традиції і стереотипи, ігнорування яких веде до спротиву етнічних
громад.
При розумінні природи міжетнічних конфліктів можна передбачити наслідки та
своєчасно напрацювати правові шляхи їх врегулювання. Актуальність статті
зумовлена наявністю в Україні етнічних меншин, чиї інтереси є предметом
особливої уваги з боку їх національних держав, влада яких демонструє втручання
в ситуації поза межами своїх країн. Зокрема на прикладі втручання Росії в
ситуації поза межами національних кордонів розкривається одна з причин
вирішення своїх внутрішніх проблем під приводом захисту прав російського етносу
в Україні. Окрім цього, наводяться приклади різночитання окремих норм
європейського права Україною і окремими країнами-членами ЄС у питаннях як
захисту прав і основних свобод людини, так і прав національних меньшин.
Ключові
слова: політичні конфлікти, етнополітичні конфлікти, етнічні меншини, міжетнічні відносини, етнонаціональні співтовариства, соціальна
інтегрованість, етнонаціональна політика, стабільність держави.
SOCIAL
INTEGRATING OF ETHNIC MINORITIES AS FACTOR OF STABILITY OF THE STATE
Dmytrenko, Mykola, Doctor of Political Sciences, Professor, Academician, Ukraine Political Sciences Association, Vise-president (Ukraine, Kyiv), e-mail: mdmytren@gmail.com
SUMMARY
The article is devoted to the study
of interethnic conflicts and their impact on the stability of the state. When
the integration of ethnic minorities of the state is low and the state does not
attach this value or, on the contrary, deepens the confrontation between them
is the path to instability and the formation of preconditions for the threat of
the existence of the state itself. The national-ethnic sphere is a specific
phenomenon, where historical traditions and stereotypes are kept, the ignorance
of which leads to the resistance of ethnic communities.
When understanding the nature of
interethnic conflicts, one can foresee the consequences and timely work out
legal ways of their settlement. Actuality of the article is predefined а presence in Ukraine of ethnic
minorities, whose interests are the article of the special attention from the
side of their national states power of which is demonstrated by interference in
а situation out of limits of national scopes. In particular on the example of
intervention from Russia in а situation out of limits of national scopes one of
reasons and way of decision of the internal problems opens up under pretence of
defense of legal for Russian ethnos in Ukraine. Except for it, the examples of
discrepancy of separate norms of the European legal are pointed by Ukraine and
some countries-members of ES in questions both defense legal basic freedoms of
man and legal for national minority.
Keywords: political
conflicts, ethnic
minorities conflicts, ethnic minorities, міжетнічні relations, ethnic minorities concords, social integrating, ethnic minorities policy, stability of the state.
Соціальна стабільність є однією з визначальних умов стабільності держави.
Під соціальною стабільністю
розуміється сталий стан соціальної системи, що дозволяє їй ефективно
функціонувати й розвиватися, зберігаючи свою структуру й основні якісні
параметри. Механізмами, що забезпечують соціальну стабільність є соціальні
інститути держави й громадянського суспільства. Напруженість у суспільстві
виникає в силу його неоднорідності: етнічної, політичної, релігійної,
соціальної тощо. Однак, якщо міра напруженості, особливо міжетнічної, стає
надмірною, це може призвести до появи ознак нестабільності та формування
передумов для виникнення загроз існування самої держави. Національно-етнічна сфера є вельми
специфічним феноменом, де на несвідомому і свідомому, але емоційно посиленому і
тому особливо консервативному рівнях зберігаються історично сформовані архетипи
і стереотипи, які навіть за докорінної зміни об'єктивної життєвої ситуації
щораз даються взнаки. Тим більше, коли йдеться про власне буття особистості.
Небезпека
педалювання питаннями етнокультурних особливостей, особливо, коли це
використовується для протиставлення одного регіону та його населення іншому,
криється в тому, що наслідки лише такого протистояння врешті-решт ведуть до сепаратистських настроїв і підриву державної
цілісності й незалежності. Нажаль, окремі політичні сили, а скоріше їх лідери,
для досягнення своєї корисливої мети готові кинути Україну у вир розбрату та
розколу, використовуючи в політичних цілях регіональну етносоціальну специфіку.
За такої перспективи виникнення або уникнення конфліктності у сфері етнічних та
національних відносин великою мірою залежатиме від потенціалу
культурно-матеріальних, важелів впливу на ситуацію з боку органів державної
влади.
Згубною і шкідливою залишається практика, за якої представники владних
структур, демонструючи свою політичну та конфесійну орієнтацію, нерідко надають
підтримку і здійснюють протекціонізм одним релігійним структурам, ігноруючи
інтереси інших. Внаслідок таких дій
створюється ситуація, коли одна і та сама релігійна община в одних регіонах
України існує на правах панівної, а в інших ‑ як дискримінована. Зазначене
сприяє посиленню соціальної напруги та протистояння в суспільстві як на
етнічному, так і релігійному ґрунті [1].
Крім цього у загостренні
проблем міжетнічної нестабільності в поліетнічних державах чільне місце займає
втручання ззовні в міжпартійні, міжрегіональні, міжетнічні суперечності та
конфлікти усередині таких країн. Регіональні еліти багатонаціональних держав, у
свою чергу зацікавлені в такому зовнішньому втручанні, розраховуючи посилити за
їх підтримки свої позиції. Реалізацію власних надій вони пов'язують перш за все
не з державами проживання і їх національною більшістю, а із зовнішніми
суб'єктами, на чию допомогу сподіваються значно більше. Зовнішнє втручання може
мати на
меті як вирішення суперечності або конфлікту, так і
посилення напруженості між носіями суперечностей і перетворення цієї
напруженості в конфлікт. Проте, неузгоджене втручання навіть із миротворчими
намірами, зазвичай, викликає хворобливу реакцію з боку громадян і керівництва
країни, спонукає до сприйняття такого втручання як посягання на національний
суверенітет. Влада в подібних випадках апелює до національних почуттів, і
подібні апеляції можуть каталізувати суспільну незадоволеність чи спротив тієї
або іншої частини населення, що може перерости в громадянське протистояння чи
воєнний конфлікт [2].
Свого часу
правова колізія між захистом колективних прав меншин і суверенітетом Союзної
Республіки Югославія закономірно породила в колі дослідників певну розгубленість,
яка трансформувалася в питання: ‑ чи є югославський випадок картиною майбутніх
міжнародних відносин? Питання вкрай актуальне до теперішнього часу і зокрема
для України. Актуальність його зумовлена, серед іншого, наявністю в Україні
етнічних меншин, чиї інтереси є предметом уваги з боку зовнішніх суб'єктів.
Традиційно найбільша увага ззовні до національних меншин приділяється їх
історичними батьківщинами, у першу чергу утвореними там державами. В Україні є
ряд етнічних груп, у чиїх відносинах з етнонаціональною більшістю і державою
існують проблеми, які мають конфліктні ознаки, і які можуть апелювати до країн
свого походження. З іншого боку, суперечності міжетнічних відносин, що існують
в Україні, потребують залучення Українською державою всіх можливих чинників для
їх пом'якшення, щоб запобігти переростанню в конфлікти.
Аналіз
випадків, коли національні держави вважали для себе доцільним втручатися в
міжетнічні відносини в іншій державі показує, що таке втручання вважається
доцільним, коли:
‑ уряд країни-інтервента залежить від політичної, фінансової чи інших груп,
які зацікавлені в такому втручанні;
‑ виникає необхідність захистити співвітчизників від жорстокої поведінки
(дискримінації) в іншій
державі;
‑ держава сподівається таким чином укріпити свій міжнародний авторитет або
репутацію свого уряду всередині країни;
‑ виникає необхідність виправлення якоїсь історичної несправедливості або
це дає можливість державі збільшити свої ресурси;
‑ є потреба збереження доктринальної єдності держави з етносом
держави-об'єкта втручання [3].
З наведеного
переліку як критерій для аналізу динаміки етнополітичної ситуації в Україні
привертає увагу виділення випадків, коли уряд якоїсь держави сподівається
укріпити свою репутацію серед власного населення. Зокрема, коли влада прагне
вплинути на опозицію своєї країни, або коли їй потрібно досягти якихось інших
внутрішніх цілей. У цьому випадку відбувається перенацілення уваги суспільства
на етнічні й етнокультурні питання за межами власної держави.
Прикладом може
слугувати косовська криза, коли правлячим режимом провокувався конфлікт із
зовнішніми суб'єктами для зміцнення своїх позицій усередині країни. Висновки з
цього можуть бути поширені й на випадки, коли влада якоїсь країни, наприклад
Росії, демонструє втручання в ситуації поза межами етнічної держави ради
зміцнення своїх внутрішніх позицій. Зацікавленість її владних органів не може
бути пояснена значною залежністю Росії від російської національної меншини, яка
проживає в Україні. Маловірогідно й те, що російське керівництво розраховує в
такий спосіб піднести свій міжнародний авторитет. Швидше органи державної влади
Росії занепокоєнням про російську діаспору прагнуть прикрити свої геополітичні
устремління, загострити увагу діаспори на готовності захищати її від
«дискримінації», нехай навіть уявної, і тим самим укріпити власний авторитет, у
тому числі й серед населення Російської Федерації, а крім того ‑ збільшити
геополітичний ресурс власної держави за рахунок прихильності діаспори [2].
Останнє
підтверджують офіційні заяви, а також практичні політичні та військові кроки з
російського боку по дестабілізації ситуації як в окремих регіонах України, так
і в цілому в державі. Відповідні акції влади Росії підтримує значна частина
громадян федерації, позицію яких живить могутній комплекс інформаційних засобів
впливу. В атмосфері національного підйому в росіян відбулося зрушення від
оборонних до наступальних настроїв, почалася консолідація на етнічній основі.
Національно-патріотичні настрої росіян заохочуються певними політичними силами,
які закликають до пошуку самостійного, не західного шляху розвитку. Це сприяє
успіху правлячої еліти в її апеляції до російських національних почуттів, через
посилення їх незадоволеності від розпаду СРСР та упередженого ставлення до
новоутворених незалежних держав. Тому російське керівництво взяло на озброєння
демонстрацію жорсткої політики щодо цих держав для отримання моральної
підтримки з боку своїх громадян і відвернення їх від гострих соціально-економічних
і інших проблем розвитку власної країни [4].
Риторика щодо
реінтеграції радянського простору знаходила найбільший відгук у російськомовних
регіонах України. Так наприклад, у Криму, проросійські настрої великої частини
громадськості та місцевої еліти, з одного боку підігрівалися надією на
підтримку з боку Росії, а з іншого ‑ провокували в російської еліти і
громадськості відповідні геополітичні очікування. Окремі
обставини та події внутрішнього українського життя використовуються владними
структурами Росії як аргумент для легітимізації втручання в політичну ситуацію
в Україні. Практично від початку існування незалежної України державні органи й
окремі політичні діячі РФ своїми заявами і діями підштовхували російськомовне
населення Криму до конфлікту з українською державою. Так, уже за три дні після
проголошення Україною незалежності відомий російський політик (з табору
демократів) Г. Попов поставив під сумнів належність Криму і Одеської
області до території української держави [2], чим був даний старт потужної
кампанії морально-політичного тиску на українське керівництво з боку
шовіністично налаштованих російських політичних кіл.
Зокрема, 21
травня 1992 року Російська Дума прийняла резолюцію про невизнання передачі (у
1954 році) Криму до складу Української РСР. 5 грудня 1996 року Держдума
прийняла нову ухвалу щодо Севастополя, її зміст зводився до одностороннього
проголошення російського статусу міста.. Цей крок став каталізатором
сепаратистських настрої у проросійських колах Севастополя. Напередодні 1997
року вони провели мітинг на підтримку рішень Держдуми Росії, а також
запланували подальші акції з практичної реалізації своїх вимог: блокування адміністративних
будівель, схилення представника Президента України до згоди на проведення сесії
міськради з порядком денним щодо підтвердження російського статусу Севастополя.
На жаль усі ці події ще тоді на ранній їх стадії не отримали адекватного
реагування з боку Української держави.
Підписання в
1997 році широкомасштабного договору між Україною і Росією, а також досягнення
угоди щодо Чорноморського флоту задекларувало взаємне визнання сторонами
існуючих міждержавних меж. Здавалося, що було покладено край надіям російських
політиків наростити національний геополітичний ресурс шляхом відділення від
України Криму, а кримські сепаратисти позбавлені підстав апелювати до своїх
однодумців у владі Російської Федерації. Тобто заохочення сепаратистських
настроїв серед кримчан відтоді мало б означати порушення норм міжнародного
права і пряме втручання в справи суверенної Української держави. Тому нова
російська правляча еліта опинилася перед необхідністю відшукання або формування
нових чинників зміцнення свого авторитету серед тієї частини населення країни,
яка оцінювала уряд за його можливостями підпорядковувати своєму впливу колишні
радянські республіки. Тим паче, що ця частина населення через чеченську кризу
постійно росла, а відповідно, загострювалося і питання положення російських
діаспор в новоутворених державах. Тим самим найбільше зручним засобом
російської політичної еліти в об'єднанні біля себе народу ставала демонстрація
кроків по захисту росіян і російськомовних громадян в країнах-сусідах,
незалежно від того, була дискримінація їх справжньою або вигаданою, об'єктивно
зумовленою або спровокованою [2].
У цьому контексті кримська ситуація показала, що соціальне відчуження
етнічної групи від титульної нації є одним із найпотужніших
конфліктопровокуючих чинників. З іншого боку, розумне забезпечення соціальної
інтегрованості меншин є умовою толерування відносин серед етносів та між ними і
державою. Першою проблемою, яка давала російському керівництву
можливість заявити про національні почуття щодо росіян в Україні, сталі питання
мови і культури. Подальша політична практика показала, що увага російської
сторони до мовного питання в Україні зумовлювалася не тільки етнічним
інтересом. Вона мала й іншу далекосяжну політичну мету, зокрема формування
підконтрольних територіальних утворень на території не тільки України, але й
інших держав. До такого висновку підводить і те, що кампанія на підтримку
російської мови і культури, наприклад, в Україні здійснювалася російськими
владними колами в руслі стратегії захисту співвітчизників за кордоном [5].
Основні засади
цієї стратегії були закладені ще в 1994 році указом президента Б. Єльцина
«Про основні напрями державної політики щодо співвітчизників, які проживають за
кордоном» та прийнятими Урядом РФ «Основними напрямами державної політики
Російській Федерації щодо співвітчизників, які проживають за кордоном». 17
травня 1996 року російський уряд прийняв ще одну ухвалу – «Про програму заходів
щодо підтримки співвітчизників за кордоном», у якій заявлялася готовність РФ
надавати допомогу урядам новоутворених держав у забезпеченні мовних і
культурних прав росіян на їх територіях, а також проголошувався намір апелювати
до міжнародної співдружності, якщо політика цих держав щодо російських меншин
вважатиметься Росією дискримінаційною.
Однією із
спроб вплинути на політичну ситуацію в Україні стала лютнева 2000 року заява
МЗС РФ стосовно рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення законів
про державний статус української мови. Російське зовнішньополітичне відомство
звинуватило Україну в тому, що «…окремі сили намагаються зробити рідну для
переважної кількості населення мову (російську), по суті, ізгоєм, що приводить
до утисків прав людини і деформації самобутнього культурно мовного середовища»
[6]. Згадана заява з'явилася в ході президентської виборчої кампанії
В. Путина.
Пізніше, у
2002 році, була прийнята Програма заходів щодо підтримки Російською Федерацією
співвітчизників за кордоном, де в четвертому розділі передбачені заходи з
формування умов для захисту і прав і свобод співвітчизників, зокрема з
використанням міжнародних механізмів і процедур [6].
У рамках цієї
«захисної» кампанії здійснювався тиск на Україну в першу чергу щодо надання
офіційного статусу російській мові і впровадження подвійного
(українсько-російського) громадянства. Досягнення першої мети передбачалося
забезпечити втягуванням України в міжнародні домовленості в рамках СНД про
загальну мовну політику, з визнання всіма державами-учасницями російської мови
як офіційної. Іншим складовим елементом кампанії стала підтримка російських
національно-культурних та інших громадських організацій в Україні, які
звинувачують владу в «дискримінації російської мови і культури». Посилилася
гострота антиукраїнських виступів з боку лідерів цих суспільств в розрахунку на
те, що допомога з Росії буде рости пропорційно зростанню рівня їх
антиукраїнськості. Наслідком такого ходу подій стало посилення конфліктогенних процесів, у
першу чергу всередині українського суспільства, що досягли свого апогею після
ухвалення Верховною Радою Закону України «Про принципи державної мовної
політики» влітку 2012 року, напередодні бурхливих подій «Майдану» в листопаді
2012-го ‑ лютому 2013-го років [7].
Отже, історія втручання російських владних органів у етнокультурну ситуацію в Україні винесло
на поверхню ті емоції й відчуття, які підсилюють міжнаціональне недовір'я і
провокують конфліктні настрої. Якщо допустити, що спроба проросійських сил в
Україні перешкодити інтеграції Української держави до європейських і
євроатлантичних структур співзвучні з позицією влади Російської Федерації, то в
такому разі опіка останньої долею російської мови і культури в Україні є лише
звичайним камуфляжем геополітичних амбіцій державно-політичної еліти РФ,
провокацією внутрішньо-українського протистояння між прихильниками і
супротивниками західного вектора міждержавних відносин.
На тлі наслідків агресивної
політики Росії на сході України і в Криму з метою попередження можливості
повторення таких подій в інших регіонах України українській владі необхідно
звернути увагу на етнічно орієнтовану активність й інших держав-сусідів, з
якими підписані двосторонні міждержавні угоди, що стосуються взаємного
забезпечення прав національних меньшин. Наприклад, після ухвалення у вересні
2017 року, «Закону про освіту», яким, на думку представників влади
країн-сусідів України, порушуються права етнічних меньшин, назріла необхідність
створення відповідних міжнародних (українсько-угорської, українсько-словацької,
українсько-румунської, українсько-польської тощо) і внутрішньоукраїнських
(наприклад з представниками кримськотатарського, угорського, румунського й
інших народностей) двосторонніх комісій для пошуку шляхів правового
врегулювання міжетнічних конфліктних проблем. Бо закон, який повинен, на
думку його розробників, вирішити одне з принципових завдань освіти ‑ формування
нової української нації, спровокував передумови до етнополітичних конфліктних
ситуацій як усередині країни, так і на міжнародній арені. Зокрема, віце-міністр закордонних справ Польщі
Бартош Ціховський в інтерв'ю агентству РАР назвав доступ українських поляків до
освіти на польській мові однією з причин «напруги відносин з Україною» [8].
Згодом (16 листопада 2017р. на прес-конференції про досягнення міністерства) і
міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський у переліку справ, які Польща
хоче вирішити з Україною назвав і питання української освіти: «..чи може
український закон гарантувати меншинам, що там живуть, також навчання на рідній
мові» [9].
З цього приводу моніторинговий орган РЄ – Консультативний комітет з питань
Рамочної конвенції про захист національних меншин в опублікованій доповіді
виразив стурбованість щодо
забезпечення нацменшин освітою, підтримкою закладів культури і можливістю
впливати на процеси прийняття рішень на місцевому рівні [10].
Як бачимо знову зав’язка конфлікту знову починається з мови, культури.
Наступний крок ескалації – історичні протиріччя. Нажаль цей крок, після
попередньої «артпідготовки» в польських та українських ЗМІ щодо історичних
подій, антипатія поляків до українців зросла як ніколи за останні 10 років – до
40% (симпатію проявляють ‑ 24%). Тому внесення Польським Сеймом змін до закону
про Інститут національної пам’яті, які стосуються визначення злочинів
українських організацій, що співпрацювали з Фашистською Германією, а також про
кримінальну відповідальність за очорнення ролі Польщі у Другій світовій війні
стало логічним кроком [11]. Вирішення назрілих проблем вимагає діалогу або дискусії, але ні в якому
разі не методом базарних торговок ‑ «сама дурна», доводити свою «правоту»
образливими висловлюваннями безперспективно. У всякому спорі хтось має бути
розумнішим. Коли немає суб’єкту спору – немає й самого спору. У нашому випадку,
якщо слідувати логіці розвитку конфлікту між Україною і Росією то черговим
кроком може постати питання спірних територій. Що може бути наступним кроком ми
бачимо на прикладі Криму та Донбасу.
Звичайно не
лише Україна винна в усіх негараздах. У недалекому минулому ми мали приклади
впровадження в етнополітичні відносини практики, коли опіка державами своїх
діаспор в Україні не відповідала принципам, міжнародного та українського права.
Зокрема, не узгоджувалося з державами-сусідами і міжнародними організаціями
впровадження Угорщиною закону «Про угорців, які проживають в сусідніх з
Угорщиною країнах», яким регламентується робота підлеглого Урядові Угорської
Республіки Відомства угорців, що проживають за кордоном [12]. Зрозуміло,
урядова фінансова й політична допомога закордонним угорцям та їх організаціям
грає позитивну роль у збереженні мовно-культурної ідентичності угорського
населення за межами тотожної йому держави. Угорці України не є в цьому
виключенням. Тільки в 2017 році Угорщина виділила на програму розвитку
Закарпаття 65 млн. євро [13].
Однак не можна
обходити увагою й того, що деякі засоби масової інформації Угорщини розміщують
матеріали, направлені на компрометацію політики Києва щодо угорської
національної меншини Закарпаття. На державному рівні пропонується для захисту
прав угорської діаспори ввести на Закарпаття спостерігачів ОБСЄ. Угорській
громадськості часом нав'язують думку, нібито угорці Закарпаття повністю забуті
українським урядом, виживають виключно завдяки допомозі історичної батьківщини.
Трапляються навіть твердження, що краще б Закарпаття належало Угорщині тощо.
Заслуговують
на увагу та адекватне реагування й заяви політиків про те, що положення
двосторонніх угод автоматично мають ставати частиною українського
законодавства. Наприклад, один з лідерів румунської меншини, колишній депутат
Верховної Ради України І. Попеску вважає, що оскільки, згідно статті 13
Угоди про відносини добросусідства і співпраці між Україною і Румунією сторони
взяли на себе зобов'язання проводити щодо національних меншин політику
відповідно Рекомендацій 1201 Парламентської Асамблеї Ради Європи, то тим самим
ця Рекомендація стала частиною українського законодавства [12].
Подивимося до
чого може привести автоматичне доповнення національного права положеннями
двосторонніх угод. Так, румунський закон надає іноземним громадянам і особам
без громадянства, які були позбавлені громадянства Румунії до 22 грудня 1989
року, а також їх нащадкам право на повернення громадянства цієї держави.
Частина українських румунів Північної Буковини скористалася цим правом
порушуючи чинне законодавство України, згідно з яким її громадяни не можуть
одночасно бути громадянами іншої держави. Відомі випадки, коли румунська
сторона видавала румунські паспорти представникам румунської меншини в Україні,
не вимагаючи від них виходу з українського громадянства [13]. Отже, румунською стороною
фактично в односторонньому порядку впроваджені прецеденти подвійного
громадянства. Далі, посилаючись на «Декларацію прав національностей України»,
якою проголошувалося забезпечення державою існування національно
адміністративних одиниць, Румунська сторона також обґрунтовує можливість
створення румунської національно-територіальної автономії в Україні. Проте в
Законі України «Про національні меншини в Україні», прийнятому в 1992 році,
норма про національно-територіальну автономію відсутня.
Як бачимо, цей приклад
красномовно свідчить про небезпеку ототожнення двосторонніх угод з національним
законодавством. Ігнорування принциповості такого розуміння може підштовхнути
деякі сили в кожній із держав-учасниць договору до дій і заяв, зорієнтованих на
забезпечення одностороннього інтересу кожній з них, що неминуче приведе до
виникнення міждержавного конфлікту. Більше того, в середовищі румунських
воєначальників і в румунській пресі трапляються вислови, що «частина румунських
територій знаходиться у складі інших держав», що окремі регіони України
складають частину румунської території. Крім усього, румунською стороною в
односторонньому порядку, без офіційних домовленостей з Міністерством освіти
України, здійснюється неконтрольований прийом учнів і випускників українських
шкіл на навчання в Румунії [14]. Чи не цьому РЄ серед проблемних питань міжетнічних відносин в Україні
назвали відсутність чіткої законодавчої бази із захисту прав національних
меншин і окремо – дискримінацію ромів у тому числа їх дітей, які «піддаються
сегрегації в школах» [10].
На Україну
розповсюджується також сфера діяльності Департаменту румунів звідусіль,
утвореного у складі Міністерства суспільної інформації Румунії. До функцій
департаменту віднесена координація політики держави з підтримки румунської
національної меншини за кордоном. Серед громадських організацій, на які Румунія
поширює свою діяльність, на територію України це ‑ об'єднання «За Бессарабію і
за Буковину», засноване представники румунської інтелігенції, що мають сімейні
корені в регіонах України, які вони називають «окупованими територіями» [14]. З
однієї лише термінології видно, що спрямованість цій організації не позбавлена
конфліктного потенціалу. І хоча зарубіжна спонсорська підтримка є помітним
чинником становлення та розвитку етнічних общин України, проте не хотілося б,
щоб ця підтримка, окрім допомоги, стала ще і важелем тиску на політичні
інститути держави, джерелом нестабільності і конфліктів у суспільстві [2].
Важливим чинником зовнішнього
впливу на етнополітичну ситуацію в Україні стали міжнародні організації, у
першу чергу Рада Європи й Організація з безпеки і співпраці в Європі. Оскільки
інтеграція до Європи вимагає від держав-претендентів адаптації національного
законодавства і політичної практики до європейських стандартів, в РЕ і ОБСЄ
з'явилася можливість істотно впливати на українське політико-правове поле в
частині захисту меншин і розвитку етнічних відносин взагалі.
Такий вплив на
становлення та розвиток основоположних принципів етнонаціональної політики України
в цілому був і є, поза сумнівом, позитивним. На виконання умов вступу до Ради
Європи Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав людини і
основних свобод, до Рамкової конвенції про захист національних меншин,
підписала і ратифікувала Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин. У
висновку про заяву України на вступ до Ради Європи, підготовленому Комітетом з
правових питань і прав людини Парламентської Асамблеї, наголошувалося, що
український Закон про національні меншини можна вважати зразковим, добре
узгодженим з європейськими нормами і законодавством. Правда, деякими своїми
висновками Комітет вніс до етнополітичної ситуації в Україні елементи, які цю
ситуацію загострили.
Так один з
висновків Комітету полягав у тому, що «завдяки історичному корінню, мовним і
культурним ознакам російська людність східної України може вважатися корінним
народом». Проте визначення «корінний народ» в міжнародному праві, принаймні
поки що, стосується лише етнічних співтовариств, які ведуть племінний спосіб
життя і займаються первісним господарюванням [15].
Розмитим
виглядає й висновок щодо русинського питання: констатація, що українські
політики «заперечують надання будь-якої автономії русинам», може пояснюватися і
як схвалення, і як засудження таких дій. Таке двочитання дає активістам
«політичного русинства»
можливість використовувати його на користь обґрунтування своїх автономістських
прагнень. Особливо враховуючи заявлену в документі позицію авторів висновку про
утворення русинами 15 травня 1993 року Тимчасового уряду Підкарпатської Русі.
Насправді ж проголошення цього «уряду» було справою рук невеликої групи
активістів ‑ так званих «політичних русинів» [15].
Підсумовуючи
викладене варто зауважити, що динаміка
успадкованих від минулого суперечностей в етнонаціональній сфері України та
тих, що виникли за часів незалежності визначається впливами великої кількості
як зовнішніх так і внутрішніх конфліктних обставин. Вони відбивають специфіку
соціально-економічного і політичного розвитку держави, особливості ціннісних
орієнтацій і психології етнонаціональних співтовариств і політичної поведінки
їх еліти, глобалізаційних і зовнішньополітичних впливів на етнонаціональну
сферу держави. Нехтування соціальними проблемами етнічних груп є одним
із найпотужніших конфліктогенеруючих чинників, які загрожують стабільності держави
та її безпеці. Цей чинник може спонукати до дій, які суперечать законодавству
держави. У таких випадках колізія не обмежиться власне юридичною сферою. І якщо
не регулювати потенціал напруги, що виникає в правовому полі, завжди реальною є
небезпека загострення протистояння аж до силових його форм. Саме тому
Консультативний комітет РЄ рекомендує українській владі «…негайно прийняти
відповідне законодавство для захисту нацменшин; виразити сприяння і повагу в
боротьбі з стереотипами в політичному дискурсі, в суспільстві в цілому; надати
тверді правові гарантії захисту і використання всіх мов меншин, у тому числі
мало чисельних;…»[10].
Не останню роль у формуванні сучасної ситуації в етнонаціональній сфері і
тенденцій її розвитку в майбутньому гратиме процес порозуміння між українцями і
етнонаціональними меньшинами, яке може стати одним із головних запобіжників
проти масштабних конфліктів а також окремих конфліктних ситуацій міжнародного
масштабу, що виникають епізодично та внутрішніх, які виникають частіше на
регіональних рівнях. Окрім цього для збереження спокою в країні, виходу з
перманентних конфліктів необхідно ретельно досліджувати і творчо
переосмислювати запозичені зі світового досвіду державотворчі процеси,
цілеспрямовано але толерантно поширювати їх у маси. І це є одним з важливіших
завдань владних структур, функція яких має полягати в консолідації, а не
розколі суспільства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1.Дмитренко М. Етнополітичні
протиріччя та сепаратизм. К.: НКЦ СБ України, 2005. 63 с.
2 Дмитренко М. Суспільні трансформації та політичні аспекти погроз національній безпеці:
монографія. К.: вид-во
«Знання України», 2006. 348 с.
3. Rotschild J. Op. cit. P.
185.
4. Дмитренко М. Політична система України: монографія. К.: вид-во Університету «Україна», 2011. 820 с.
5. Дмитренко М. Новітні чинники трагедії Донбасу //
Національна доповідь «Політика інтеграції українського суспільства в контексті
викликів та загроз подій на Донбасі»; за ред.. Е.М. Лібанової. К.: НАН України,
2015. С.36-77
6. Дмитренко
М. Причини воєнного конфлікту на Донбасі та заходи з попередження таких конфліктів у
майбутньому. Освіта регіону. 2016. № 2 (43). С. 69-81
6. Москаль Р.,
Попок А. Досвід організації співпраці деяких європейських країн із
співвітчизниками за кордоном. К., 2003. С. 8-9.
7. Дмитренко М.
Новітні чинники трагедії Донбасу / Національна доповідь. «Політика інтеграції
українського суспільства в контексті викликів та загроз подій на Донбасі» // за
ред. Е.М.Лібанової. К.: НАН України. 2015. 363 с.
8. У Польщі назвали причину напруги відносин з
Україною [Електронній ресурс]. - Режим доступу: https://m.glavcom.ua/3017/11/14/
9. Ващиковський, Вітольд / fakty TVN-TVN24
[Електронній ресурс]. - Режим доступу: https://24tv.ua/2017/11/16/
10. Рада Європи виступила з рекомендаціями щодо захисту нацменшин –
повідомлення «Укрінформ» [Електронній ресурс]. - Режим доступу:
112.ua/2018/03/16/
11. У Польщі суттєво погіршилося ставлення до
українців та німців – Світ – ТСН.ua [Електронній ресурс]. - Режим доступу: https://tsn.ua/2018/03/13/
12. Євтух В.,
Трощинський В., Аза Л. Міжетнічна інтеграція: Постановка проблем в українському
контексті. Дон., 2003. С. 29.
13. Кравченко В. На Закарпаття зараз відбувається
те ж саме, що було на Донбасі. [Електронній ресурс]. - Режим доступу:
www.octro.org/2017/11/14/
14. Аксанюк М.
Недогляд румунській поліції або замах на базовий договір // Дзеркало тижня.
2001. №2. 13 січня.
15. Права людини очима
експертів Ради Європи // Інформаційний бюлетень. 1995. 5 листопада. С. 3.
REFERENCES:
1.Dmytrenko, M. Etnopolitychni
protyrichchya ta separatyzm. K.: NKTS SB Ukrayiny, 2005. 63 s.
2 Dmytrenko, M. Suspilʹni
transformatsiyi ta politychni aspekty pohroz natsionalʹniy bezpetsi:
monohrafiya. K.: vyd-vo «Znannya
Ukrayiny», 2006. 348 s.
3. Rotschild, J. Op. cit. P. 185.
4. Dmytrenko M. Politychna
systema Ukrayiny: monohrafiya. K.:
vyd-vo Universytetu «Ukrayina», 2011. 820 s.
5. Dmytrenko, M. Novitni
chynnyky trahediyi Donbasu // Natsionalʹna dopovidʹ «Polityka intehratsiyi
ukrayinsʹkoho suspilʹstva v konteksti vyklykiv ta zahroz podiy na Donbasi»; za
red.. E.M. Libanovoyi. K.: NAN Ukrayiny, 2015. S. 36-77
6. Dmytrenko, M. Prychyny
voyennoho konfliktu na Donbasi ta zakhody z poperedzhennya takykh konfliktiv u
maybutnʹomu. Osvita rehionu. 2016. № 2 (43). S. 69-81
7. Dmytrenko, M. Novitni
chynnyky trahediyi Donbasu / Natsionalʹna dopovidʹ. «Polityka intehratsiyi
ukrayinsʹkoho suspilʹstva v konteksti vyklykiv ta zahroz podiy na Donbasi» //
za red. E.M. Libanovoyi. K.: NAN Ukrayiny. 2015. 363 s.
8. U Polʹshchi nazvaly
prychynu napruhy vidnosyn z Ukrayinoyu. -
Available at: https://m.glavcom.ua/3017/11/14/
9. Vashchykovsʹkyy, Vitolʹd
/ Fakty TVN-TVN24. - Available at: https://24tv.ua/2017/11/16/
10. Rada Yevropy vystupyla
z rekomendatsiyamy shchodo zakhystu natsmenshyn – povidomlennya «Ukrinform». -
Available at: 112.ua/2018/03/16/
11. U Polʹshchi suttyevo
pohirshylosya stavlennya do ukrayintsiv ta nimtsiv. Svit. TSN.ua. - Available
at: https://tsn.ua/2018/03/13/
12. Yevtukh, V.;
Troshchynsʹkyy, V.; Aza, L. Mizhetnichna intehratsiya: Postanovka problem v
ukrayinsʹkomu konteksti. Don., 2003. S. 29.
13. Kravchenko, V. Na
Zakarpattya zaraz vidbuvayetʹsya te zh same, shcho bulo na Donbasi. – Available
at: www.octro.org/2017/11/14/
14. Aksanyuk, M. Nedohlyad
rumunsʹkiy politsiyi abo zamakh na bazovyy dohovir. Dzerkalo tyzhnya. 2001. №2.
13 sichnya.
15. Prava lyudyny ochyma
ekspertiv Rady Yevropy. Informatsiynyy byuletenʹ. 1995. 5 lystopada. S. 3.
Комментарии
Отправить комментарий